Кальміуська паланка як складова частина Війська Запорозького Низового
Кальміуська паланка (також відомі інші назви - Єланчицька або Яланчицька та Бердовська паланки, які вживалися рідше) – адміністративно-територіальна одиниця на південному сході меж українського козацького Війська Запорозького Низового періоду Нової Січі (1734-1775 р.р.) у межах сучасних Дніпропетровської, Запорізької, Луганської та Донецької областей України. Одна з семи запорозьких паланок, яка була найбільша за територією та найменша за кількістю населення, яке тут проживало. Її адміністративним центром було селище Домаха біля гирла річка Кальміусу при впадінні в Азовське море, де в попередні історичні часи існувало городище Домаха, а в 1779 р. почалося будівництво мста Маріуполь. У цьому селищі перебували адміністративні та судові установи, крамниці торговців та майстерні ремісників, а також культова споруда – дерев’яна церква на честь св. Миколая Мір Лікійських чудотворця. У 1767 р. цю церкву було розібрано й перевезено у с.Кам’янку, що навпроти Нового Кодака (на сьогодні знаходиться на території м.Дніпро), а на її місці побудовано новий кам’яний храм. Згідно деяких даних датованих за 1769 р. у гирлі річки Міус була побудована й функціонувала православна каплиця.
Кальміуська паланка територіально знаходилась між річками Вовчою, Кальміусом (звідси її найпоширеніша назва – С.Г.) та Азовським морем, у межах майбутніх Маріупольського, Бахмутського й Олександрівського повітів.
Козацькі (зауважимо – запорозького козацтва – С.Г.) зимівники, т.зв. «уходи», хутори, слободи, села знаходились також у басейнах річок Берда (ще одна назва паланки – С.Г.), Сухий Яланчик, Міус та інших водних артерій (басейну Азовського моря) та урочищах Добова, Підгоринь, Клеповата Балка, Зайцева Балка тощо.
Зазначимо, що на кінець ХVIII ст. на території цієї паланки існував 61 зимівник, у яких проживали 674 козаки та відомо про два села. Ясенувате (сучасне селище Ясинівка Донецької області) та Макарове (сучасне село Макарів Яр Сорокинського району Луганської області).
Всі запорозькі паланки мали свою символіку, яка була відображена на паланочних печатках. Керувала паланками виборна козацька старшина. З середини XVIII ст. її вибирали по куренях з-поміж досвідчених та поважних козаків; до складу старшини входили полковник, суддя, писар, осавул, хорунжий, шафар та деякі інші посадовці.
Як і інші паланки, Кальміуська, мала і військове, і господарське призначення. Оскільки на території Північного Приазов’я активно розвивалися риболовецький та мисливський промисли, відбувалась торгівля сіллю та розповсюджувалось скотарство, а в останній період існування Запорозької Січі – ремісництво, вирощування городніх та злакових культур, Кальміуська паланка стала одним із центрів заселення та освоєння українцями Північного Приазов’я у цей період.
У населених пунктах паланки перебували гарнізони козаків із різних куренів, які охороняли межі території Війська Запорозького Низового від нападів кримських татар та інших васалів хана, а також виступали організованою силою у конфліктах з Військом Донським.
Зазначимо, що адміністративно-територіальний устрій запорозьких земель після виходу у світ фундаментальної праці відомого історика Д.Яворницького «Історія запорозьких козаків», так і не став темою спеціальних досліджень у цьому напрямку, хоча деякі питання все ж істориками висвітлювались.
Кальміуська паланка являла собою східну частину запорозьких територій на кордоні з Диким полем і землями, які вважались підпорядкованими Війську Донському, тому і до сьогодні серед науковців не існує єдиної думки про конкретну дату виникнення паланки та остаточні межі її території. Але на основі різноманітних джерел, зокрема писемних, археологічних і т.д., об’єктивні дослідники констатують, що переважна, якщо не вся територія Кальміуської паланки належала до меж сучасної Української держави і першочергове місце у господарському освоєнні цих земель належить запорозьким козакам та іншим українським суспільним станам.
Значний внесок у висвітлення цих питань вніс донецький вчений-історик, д.і.н. професор В.О.Пірко (Праці «Северное Приазовье в XVI-XVII в.в.-Киев,1988; «Заселення Степової України в XVI-XVIІI ст.». Донецьк, 1998., та інші роботи).
Після завойовницьких походів монгольського хана Батия на Київську Русь і далі в Європу степова частина Русі-України ввійшла до складу створеної завойовниками держави під назвою Золота Орда. Монголо-татари здебільшого займалися скотарством і зосереджувалися, в основному, біля водних артерій та у приморській зоні, то степи Східної Європи майже обезлюдніли і над ними на декілька віків закріпилася назва «Дике поле».
Але населення тут повністю не зникло. Русичі-українці, а це були сміливі та відважні люди, незважаючи на постійні небезпеки займалися тут рибальством, мисливством та соляними промислами.
Наприкінці XIV – на початку XV століть у зв’язку з входженням українських земель до складу Великого князівства Литовського (ВКЛ), кількість українців у Причорномор’ї суттєво збільшилась.
Кордони ВКЛ на півдні від Поділля по Дністру проходили до Чорного моря, його північним узбережжям до Дніпра, а Дніпром до впадіння в нього річки Конки або Кінської Води, далі по ній до її витоків, потім по Приазовській височині виходили на Ізюмську переправу, де йшла межа південно-західних кордонів Московського князівства. Для захисту південних рубежів своєї держави литовці на рубежі XIV-XV століть будують тут укріплені міста та розміщують в них військові гарнізони. Ці заходи, в свою чергу, сприяють притоку сюди українського населення. В цей час відносяться й перші згадки про козаків-вільних від феодалів і сміливих людей, які займалися різними промислами, а з кінця XV століття – і воїнів, які захищали південні кордони держави.
У XV столітті відбувся розпад Золотої Орди на окремі держави, у т.ч. і виникненням Кримського Ханства – південного сусіда ВКЛ. Наприкінці XV ст. Кримське ханство переходить під протекторат Османської імперії і виникає реальна загроза нападів кримців на українські землі. Не маючи достатньо власних військових сил для захисту своїх південних кордонів Литва не перешкоджала переселенню українців на південь та збільшенню чисельності козацьких загонів. Вже в кінці XV – на початку XVІ ст. з’являються згадки про бойові зіткнення козацьких відділів з турецько-татарськими загонами на шляхах, що вели з Криму в Україну та Московське князівство.
З Криму в Україну і до московитів, через Північне Приазов’я вів Муравський шлях з Ізюмським і Кальміуським відгалуженнями. Ця обставина й визначила збільшення кількості козаків на цій території.
Вже у 1546 р. путивльський воєвода Троєкуров повідомляв у Москву, що «…нині … на Полі (малося на увазі Дике поле, включаючи сюди і Подінців’я – С.Г.) козаків багато: і черкасців, і киян, і твоїх государевих; вийшли… на поле із усіх окраїн».
З 1520-з р.р. московський уряд залучав козаків до строкової служби, що доходила до Сіверського Дінця та зобов’язувала стежити за річковими переправами й повідомляти прикордонним воєводам про рух татар.
З середини XVІ ст. діяльність козацьких загонів у Подінців’ї значно пожвавилась, особливо після створення козацького Війська Донського та походів козаків під керівництвом Дмитра Вишневецького, який певний час перебував з українськими запорозькими козаками на службі у московського царя на Азов і Північний Кавказ.
З цього часу фіксуються постійні згадки про перебування українських козаків у середньому Подінців’ї. Зокрема, вони пов’язані з розвитком соляного промислу на Торі, бо тутешні соляні поклади забезпечували сіллю не тільки жителів Лівобережжя України в часи українсько-кримських воєн, але й Південь Московії.
За повідомленнями джерел першої половини XVІІ ст. на Тор прибувало одночасно до 500 українських чумаків. Під час національно-визвольної війни під керівництвом Богдана-Зиновія Хмельницького, у цьому районі діяло декілька козацьких законів, у яких налічувалось декілька тисяч козаків. Зокрема, у загоні С.Забузького налічувалось до 2-х тисяч козаків.
Як свідчить універсал Б.Хмельницького від 15 січня 1655 р. весь район від Ізюмського перевозу до Дону контролювався козацьким військом. Цією територією, також, йшли шляхи, якими запорозькі козаки з Січі рухалися на Дон, а донські – на Запорожжя.
Також, ще на початку XVІІ ст. на місці венеціансько-генуезького поселення Адомахи, що знаходилося при гирлі Кальміусу, запорожці побудували своє укріплення Домаху, а вздовж шляху створили пікети та облаштували зимівники.
Їх найбільше знаходилось при витоках річок Кальміуса та Вовчої.
На початку XVІІІ ст. з території вздовж Кальміусу постачали продукцію городництва та тваринництва до новозаснованого міста Бахмута та обмінювали там її на сіль.
У другій половині XVІІ ст. у зв’язку з масовим переселенням українців з Правобережжя України на Лівобережжя в результаті козацько-селянських повстань першої половини XVІІ ст. та національно-визвольної війни під проводом Б.Хмельницького 1648-1657 р.р. і в результаті цього розоренням господарської інфраструктури, знищенням багатьох населених пунктів і загибеллю значної частини населення у районах бойових дій, господарське освоєння Середнього Подінців’я значно активізувалося. У цей час заселяється межиріччя Сіверського Дінця й Дону й на цій території утворюються Охтирський, Харківський, Сумський, Острогозький, а з 1685 р. – Ізюмський слобідські козацькі полки. До останнього відійшли засновані у другій половині XVІІ ст. у межиріччі Тору і Дінця міста Маяки, Соляне (Тор), Городок (Райгород), а з 1704 р. й Бахмут. Ці всі містечка стали сотенними центрами Ізюмського полку.
Донські козаки також просувалися зі сходу у Подінців’я, що призвело до конфлікту між ними та українським слобідськими козаками у 1702-1703 р.р. за Бахмутські соляні промисли.
Більшість населення Бахмута становили українці і тому у жовтні 1704 р. московський цар Петро І був змушений включити місто до складу Слобожанщини (Слобідської України), а соляні промисли перевести в казну.
Це рішення стало однією з причин постання донських козаків під проводом отамана Кіндрата Булавіна у 1709 р., яке було придушене царськими військами.
В кінці 1708 р. царським урядом була створена Азовська губернія, до складу якої було приєднано значну частину території Ізюмського полку, зокрема міста Райгородок, Маяки, Тор, Бахмут з навколишніми землями, з яких було створено Бахмутський повіт.
Після поразки царських військ у Прутському поході 1711 р. проти Османської імперії, Петро І був змушений повернути туркам не тільки захоплений у 1696 р. Азов, алей значну частину Північного Приазов’я. Згідно з Прутським (1711 р.), Андріанопольським (1712 р.) та Константинопольським (1720 р.) мирними договорами кордон між московитами і османами з Дону й Темерника проходив на витоки Тузлова, далі на Міус і Кринку, а з неї по Азовсько-Доннецькому вододілу до Залізної балки на Кривому Торці. Потім лівим боком йшов на витоки Сухого Торця і в межиріччя Орелі й Самари, далі по Самарсько-Орельському вододілу до Дніпра.
Землі на північний схід від московсько-османського кордону становили Бахмутський повіт, а на південний захід – територію Війська Запорозького (Олешківська Січ), що перебувало на території, котру контролював турецький султан і куди змушені були втекти запорозькі козаки після зруйнування московським військом Старої Січі у 1709 р. після переходу запорожців на сторону гетьмана Івана Мазепи та шведського короля Карла ХІІ.
Царський уряд під страхом смертної кари заборонив запорожцям будь-які стосунки з українськими гетьманськими та слобідськими козаками та Військом Донським, тому вони в цей час активно освоювали Північне Приазов’я.
Запорозькі козаки займались рибними промислами на північному узбережжі Азовського моря, Єйській косі, вели широку торгівлю рибою та сіллю з правобережною Україною і Галичиною.
У ці роки у регіоні збільшилась чисельність українського населення, розширились старі і з’явились нові зимівники, при Домаському укріпленні з’явилась і розбудовувалась Кальміуська слобода.
Напередодні нової російсько-турецької війни 30- р.р. ХVIII ст., царський уряд був змушений погодитися на повернення низових запорожців на їхні землі, що перебували у складі Російської імперії. Влітку 1734 р. в місті Лубни був укладений договір, за умовами якого запорозькі козаки повернулись на свої старі місця, де і була заснована т.зв. Нова Січ.
Повернувшись, запорожці почали активно освоювати свої землі. Вся територія Війська Запорозького Низового була поділена на паланки – адміністративно-територіальні одиниці за аналогією з повітами або округами.
Дві паланки – Кодацька та Бугогардівська знаходились на захід від Дніпра, а Орельська, Самарська та Кальміуська – на схід від Дніпра. Деякі науковці вважають, що формування Прогноївської паланки, назва якої походить від соляних озер або прогноїв на узбережжі Чорного і Азовського морів почалося в період перебування запорожців під протекторатом Кримського ханства і Османської імперії. Проте, на початку свого формування і Кальміуська, і Прогноївська паланки ще не мали своїх чітко виражених меж.
Їх формування, особливо південних кордонів почало визначатися згідно умов російсько-турецького договору, підписаному у сербському місті Бєлграді (Београді) після завершення російсько-турецької війни 1735-1739 р.р. Остаточне розмежування в цей час територій між двома імперіями відбулося у 1742 р.
Кордон проходив від м.Азова до Міуського лиману берегом Азовського моря, від цього лиману прямою лінією до впадіння річки Каратиш в Берду, по ній виходів на Конку, далі цією річкою до Дніпра, Дніпром – до його правої притоки – річки Кам’янки, а від цієї річки – через степ до Південного Бугу, нижче запорозького Гарду.
У цей час східні кордони Кальміуської паланки зазнали великих змін. Царський уряд розширив створений у 1708 р. Бахмутський повіт Азовської губернії, а після її ліквідації, Воронезької губернії.
Після російсько-турецької війни царський уряд почав впроваджувати заходи, спрямовані на заохочення донських козаків до їх розселення в Північне Приазов’я, та господарське освоєння цього регіону. Це призвело до численних конфліктів між запорожцями й дончаками за узбережжя Азовського моря на схід від Кальміусу. У 1743 р. уряд створив спеціальну комісію, місією якої було знайти причини цих конфліктів і провести розмежування між Військом Запорозьким і донськими козаками.
Після трирічної праці членів комісії указом Сенату 1746 р. кордон між двома козацькими військами встановлювався по річці Кальміус та її лівій притоці Грузькій.
Це рішення російського уряду не задовольнило інтересів запорожців Кальміуської паланки, тому конфлікти між донцями і запорозькими козаками тривали весь час аж до кінця існування Нової Січі (1734-1775).
Найбільше цих сутичок в Архіві Коша запорозького зафіксовано на початку 40-х р.р. під час керування Кальміуського паланкою полковника Кіменського. В основному вони були викликані нападами дончаків на рибні промисли запорожців, що знаходились на захід від Міуського лиману до Бердянської коси, та соляні озера на цій косі.
У цей час північна межа Кальміуської паланки проходила по річці Вовчій, якою вона відмежовувалася від Самарської паланки. На заході її територія доходила до Дніпра і межувала з Кодацькою паланкою. За площею Кальміуська паланка була найбільшою від усіх інших, а за чисельністю поселень вона в цей період була четвертою.
На заході паланки найбільш багатолюдною була слобода Миколаївка-Рудева (нині с.Миколаївка Павлоградського району). Вона була заснована у 1739 р. козаком Миколою Петровичем Рудим, який поселив тут 426 чоловік, звільнених з татарського полону. Під час нападу кримських татар восени 1768 р., слобода вщент була зруйнована татарами, проте через деякий час була відбудована і в ній у 1778 р. вже проживало 323 чоловіки та 310 жінок.
На сході паланки найбільш населеними були слобода Ясинувата і Макарівська, що знаходились при витоках Кривого Торця.
На думку деяких дослідників остання під кінець існування Нової Січі у зв’язку з подальшим ростом чисельності населення стала центром паланки.
Крім слобод, у паланці налічувалось не менше 300 зимівників. Їх найбільше знаходилось при витоках Кальміусу та Кривого Торця, по берегах річки Вовчої.
Населення на Запорожжі в період Нової Січі збільшувалося не лише за рахунок переселенців з Слобідської України і Гетьманщини, а й з Правобережжя. Активне заселення українцями східних частин запорозьких земель в середині XVIII ст. призвело до численних конфліктних ситуацій і сутичок з донськими козаками та з адміністрацією Бахмутського повіту, що особливо проявилось за полковника Грицька Гаркуші.
На початку 40-х р.р. XVIII ст. адміністративним центром Кальміуської паланки стає одноіменна слобода, яка вже в кінці 60-х р.р. становила велике поселення. У 1769 р. вздовж річки Міус виникли чотири нові слободи. У цей же час частина мешканців Кальміуської слободи, рятуючись від нападу кримських татар, поселились неподалік Троїцької фортеці, пізніше м.Таганрог.
Після припинення ординської загрози на початку 70-х р.р. XVIII ст., Кальміуська слобода починає енергійно розширюватися. У 1771 р. Кальміуським полковником стає Петро Велігура, який всіляко допомагає розбудові адміністративного центру, зокрема, у будівництві млину.9
Восени 1773 р. через Кальміуську паланку проїжджав академік Гільденштедт, який згодом зазначав у своєму щоденнику, що у Кальміуській слободі, або за словами академіка «форпості» перебувало 200 козаків на чолі з полковником.
Знаний український історик та знавець запорозького козацтва Д.Яворницький зазначав, що у цей час паланкову адміністрацію складали «три пани і три підпанки».
Ознакою влади паланкового полковника був пернач, який він носив за поясом. Для юридичного закріплення документів, які виходили з-під пера паланкового писаря, використовували паланкову печатку.
У верхній частині печатки знаходилось зображення корони, під якою було розміщено схрещення козацької шаблі зі стрілою, а під ними зображення коня із повернутою назад головою.
З боків цього зображення розташовувалася у два рядки абревіатура «ППКП» (Паланкова печатка Кальміуської паланки). Всі ці дані переконливо свідчать, що в період Нової Січі чітко діяла структура як військової, так і адміністративної влади, яка намагалася вирішувати і питання захисту запорозьких «вольностей», і питання господарського освоєння ввіреної їй території.
30 квітня 1746 р. вийшов указ російського уряду згідно якого межі територій Війська Запорозького Низового й, відповідно, Кальміуської паланки були змінені: землі від річки Кальміус до річки Дон, а також морські коси Білосарайська, Безіменна, Крива, Єланчицька, Біглицька, де розташовувались важливі рибальські промисли і через які нерідко виникали конфлікти між запорожцями і дончаками виведено з підпорядкування Запорозької Січі. Вважаємо за доцільне навести цей документ на сторінках даної статті.
«Указ «О назначении пограничной межи между землями запорожцев и донских казаков», принятый Правительствующим Сенатом 30 апреля 1746 года:
«Правительствующий Сенат приказали: покеже как от Запорожцев, так и Донского войска на спорные места, кому они принадлежат, никаких письменных документов нет, как из рапорта подп. Бильса явствует, не объявлено, а на сказках от обеих сторон сторожилов, старшины и казаков утвердиться невозможно, того ради, дабы впредь у них, Запорожцев с Донскими казаками, никаких уже споров и ссор не происходило, ввесть им ныне во владение земли и реки и лесные угодья и велеть владеть, а именно: Запорожцам от Днепра, рекою Самарою, Волчьими Водами, Бердою, Колчиком и Калмиусом и прочими в них речками и надлежащими к тем рекам косами и балками и всякими угодьями, по прежнюю 1714 года границу, которые к последнему с Портою Оттаманскою разграничению оставлены в стороне Российской империи.
А от Калмиуса Еланчиком, Кринкою, Миусом, Темер-ником до р.Дону и всеми (впадающими в них речками, балками и косами, и оных вершинами и всякими угодьями, состоящих по оном же разграничению, владеть Донским казакам. И для того быть между ними, Запорожцами и Донскими казаками, упомянутой речке Калмиусом границей, а от вершины оной, прямою чертою сташе, до прежней 1714 г. России с Портой Оттоманской границы учинить прямую межу и поставить грани.»
У 1770 р. російський уряд прийняв рішення про зміну частини кордону з Кримським ханством далі на двісті кілометрів з берегів річки Сіверський Донець до берегів річок Берди та Конки.
Незважаючи на те, що під час російсько-турецької війни (1768-1774 р.р.) запорожці на чолі з кошовим отаманом Петром Калнишевським всіляко допомагали російській армії, за що в 1772 р. кошовий з старшиною отримали високі нагороди від імператриці, після успішного закінчення для росіян війни і за умовами Кючук-Кайнарджійського мирного договору переходу Криму, фактично, під протекторат Росії, для Катерини ІІ Запорозька Січ стала непотрібною і вони вирішила її ліквідувати.
У маніфесті Катерини ІІ, виданому з нагоди зруйнування Запорозької Січі 4 липня 1775 р., але опублікованому пізніше, «запорожці звинувачувались у різних «злочинах», зокрема у вимаганні закріплення за ними здавна освоюваних земель, та у розширенні своїх поселень на землі, що підпорядковувалась Війську Донському.
Проте, це був тільки привід, щоб знищити організовану українську збройну силу, закріпачити велику кількість українських селян і козаків, захопити і роздати поміщикам та іноземним колоністам родючі запорозькі землі.
І хоча запорожці не чинили збройного опору російським військам при зайнятті і зруйнуванні ними Січі, частина кошової старшини була заарештована і відправлена на заслання, а П.Калнишевський у віці 85 років був засланий до Соловецького монастиря, де і помер у 1803 р.
Частина козаків не бажаючи позбутися своїх вольностей, по рукавам Базовлука і Дніпра на чайках припливли до Чорного моря, а з нього до гирла річки Дунай, де й заснували Задунайську Січ, частина нащадків задунайців, хоча й значно асимільовані і сьогодні живуть на території сучасної Румунії, найбільше в Добруджі.
У 1828 р. декілька сотень задунайців за намовою тодішнього кошового Й.Гладкого перейшли на сторону Росії у з них у районі нинішнього м.Бердянська рішенням уряду було створено Азовське козацьке військо, яке у 1864 р. царизм переселив на Кубань, приєднавши до тих колишніх запорожців, хто там жив з 1792 р. після переселення туди Чорноморського козацького війська, створеного урядом під час російсько-турецької війни 1787-1791 р.р.
На території колишніх земель Війська Запорозького Низового уряд, на правому березі Дніпра створив Новоросійську губернію, на лівому березі – Азовську.
Після зруйнування Січі, царизм почав роздавати запорозькі землі, найбільше у 1776-1782 р.р.
Найбагатолюдніші запорозькі поселення переводились у розряд державних або військових. Козацькі зимівники з навколишньою територією роздавались місцевій російській адміністрації та військовим, поміщикам, центральної Росії, місцевій козацькій старшині, що співпрацювала з росіянами, а частина пустих земель все ж таки була віддана бажаючим, але вільного стану, тут оселитися.
По річці Вовчій великі козацькі поселення Андріївка і Олексіївка були перетворені в державні слободи, вони й сьогодні називаються слободами у Великоновосілківському районі Донецької області, а на місці запорозьких зимівників при витоках річки Кальміусу нащадок козацької старшини Євдоким Шидловський заснував два села, одне з яких назвав на честь сина – Олександрівкою, а друге за ландшафтом місцевості – Крутогорівкою. Олександрівка як селище нині входить до складу Київського району м.Донецька, а на території Крутогорівки розташовується Ворошилівський центральний район м.Донецька.
Південна частина колишньої Кальміуської паланки, як найменш заселена територія, у 1779 р. була відведена грекам, що переселилися з Криму під поселення. Вони на чолі з митрополитом Ігнатієм поселились у Кальміуській слободі літом 1780 р., причому в усіх джерелах кінця XVIII ст.. зазначається, що Маріуполь засновано у 1780 р., а не як стверджує частина місцевих краєзнавців, посилаючись на грамоту Катерини ІІ у 1779 р. Царський уряд передав грекам Свято-Миколаївську церкву і 55 житлових будинків запорожців. Їх переселили на річку Вовчу, де розпочалась розбудова м.Павлограда.
Решта земель Кальміуської паланки увійшла до складу Олександрівського та Павловського повітів (1778 р.) Азовської губернії, а з її ліквідацією у 1783 р. до новоутвореного Катеринославського намісництва.
Таким чином, враховуючи всі вищенаведені дані з використаннях різних джерел, можемо констатувати, що територія колишньої Кальміуської паланки Війська Запорозького Низового – це споконвічна українська територія, яка переважно заселялась українцями, освоювалась українцями, розбудовувалась українцями і тільки ліквідація царизмом наприкінці ХVІІІ ст. атрибутів української державності, призвела до напливу на ці землі інонаціонального елементу і господарського освоєння також, чужинцями цих земель.
Варто зазначити, що національне відродження нашого народу наприкінці ХХ ст., послужило поштовхом до відновлення національної пам’яті і етнічної самобутності, в т.ч. мовної.
Затвердження Верховною Радою УРСР 16 липня 1990 р. Декларації про державний суверенітет України, прийняття ВР Акту про державну незалежність України 24 серпня 1991 р. та підтвердження цього Акту на всеукраїнському референдумі 1 грудня цього ж року переконливо довели, що Україна стала незалежною державою, її територія визначена в кордонах 1991 р., тому російська агресія від лютого 2014 р. і повномасштабне вторгнення в Україну 24 лютого 2022 р. спрямоване на знищення української державності і ліквідацію нашого народу як окремого етносу, завдяки героїчній боротьбі Збройних Сил України, підтримці народу та наших міжнародних партнерів зазнає краху.
Стосовно відродження козацьких традицій в Україні, то цьому сприяло святкування 500-ліття українського козацтва, яке відзначалось у 1990 р. в межах всієї України. Ця подія послужила поштовхом до створення громадської організації «Кальміуська паланка» як складової частини всеукраїнської громадської організації «Українське козацтво».
На честь Кальміуської паланки Війська Запорозького Низового у містах Донецьку і Маріуполі були встановлені пам’ятні знаки, а Національний банк України ввів в обіг ювілейну монету, присвячену виникненню українських козацьких поселень на території нинішніх Донецької і Луганської областей, де і була утворена Кальміуська паланка.